Інфантильність – це діагноз для України. І я вам покажу, як вона проявляється в нашій дійсності.
У попередніх блогах ми вже обговорювали комплекс неповноцінності та синдром жертви України. Але, на жаль, це далеко не повний діагноз для нашої країни.
Я довгий час шукав пояснення, чому ми, українці, не можемо завершити жодну реформу, чому ми емоційні та непослідовні у своєму виборі, чому не засвоюємо уроків і повторюємо одні й ті ж самі помилки.
І я дійшов висновку, що ми – українці – глибоко інфантильні.
Це проявляється у недостатньому розвитку колективної емоційно-вольової сфери. Ми спонтанні й нелогічні у своєму виборі, не знаємо й не розуміємо, чого ми насправді хочемо і що нам дійсно потрібно. Ми не готові серйозно ставитися до дійсності, брати відповідальність на себе. Таке враження, що ми продовжуємо гратися. У всіх своїх бідах ми звинувачуємо когось іншого, перекладаючи відповідальність. Ми не вміємо вирішувати свої проблеми й оцінювати наслідки своїх дій. І постійно чекаємо то месію, то гетьмана, то «Чарівника у блакитному вертольоті».
Така загальна моя характеристика. Усвідомивши цю проблему, багато речей української дійсності знаходять своє пояснення і все стає на свої місця.
Але почну я з кінця.
Ви, ймовірно, неодноразово помічали в українському суспільстві надмірні та завищені очікування якогось лідера, рятівника, мудрого правителя. Ще Тарас Шевченко писав: «Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись».
Тобто наша колективна стратегія – чекати на спасіння, універсальне рішення всіх наших проблем. І при цьому, акцент на «ЧЕКАТИ». Ми можемо навіть нічого не робити. А якщо спасіння не приходить – це означає, що доля до України не прихильна.
Аналізуючи результати численних виборів, політтехнологи неодноразово відзначали, що українці не вміють робити вибір. Але насправді ця проблема – наслідок інфантильності. Ми наївні в своїх очікуваннях, швидко й легко зачаровуємося, робимо вибір емоційно, довіряємося пройдисвітам.
Треба визнати, що в Україні немає ніякої демократії – є банальні пустощі. Люди обирають того, хто більше сподобався, того, хто свій. Вибір часто імпульсивний і абсурдний. Ми не хочемо думати, ми хочемо гратися. Чи ви хочете заперечити, що українці читають передвиборчі програми й розбираються в ідеології?
Тільки інфантильністю я можу пояснити той факт, що частина суспільства продовжує роздирати горлянки за свого ілюзорного вожака стаї, тоді як інша частина суспільства обирає телевізійну казку, щоб усе було «як у кіно». Ми граємося, ми не хочемо робити уроки і дорослішати.
Так само інфантильністю я пояснюю небажання самостійно розвивати й будувати власну державу. Ми прекрасно знаємо, як і де треба зробити реформи, але ми не хочемо. Навіщо? Адже ми можемо далі байдикувати – сидіти в помпезних кабінетах, брати хабарі, наживати добро, пиляти останні заводи. Ми – як малі діти, що не хочуть прибирати у своїй кімнаті, роблячи все «з-під палки». І така «палиця» нам постійно необхідна – це зовнішній контроль. Ми вічно очікуємо, що нам скажуть з Москви, Брюсселя, Берліна, Вашингтона – приїдуть, все покажуть, пояснять, встановлять строки, і ще будуть їздити контролювати.
Коли ми скаржимося, що Україна здобула незалежність, але не здобула самостійності – необхідно говорити про психічну самостійність. Чи готові ми самостійно приймати рішення і, що ще важливіше, – нести за них відповідальність?
До речі, про відповідальність.
З відповідальністю у нас колосальна проблема. Історично так склалося, що Україна перекладає відповідальність за свої біди на інших – на ляхів, москалів, Москву, СРСР і далі за списком. Чому криза в економіці? – МВФ грошей не дав. Чому ми бідні – тому що світовий уряд ставить нас на коліна, щоб наші чорноземи скупити. І взагалі, істинно вам кажу – всюди щупальця якщо не Ротшильда, то вже Сороса – це точно!
Саме небажанням нести відповідальність за свої рішення я пояснюю те, що у всіх своїх бідах народ звинувачує владу. Подивіться лише, як майстерно суспільство знімає з себе відповідальність – у всьому винен президент, уряд, політики, чиновники. Ось якщо їх поміняти, то одразу буде добре. Але після заміни виявляється, що нові – ще гірші.
Як зручно сходити на вибори, прийняти рішення і незабаром від нього відректися, знявши з себе всю відповідальність. Виявляється, політики погані… А народ – хороший. Розумний, мудрий, працьовитий, чесний і порядний…
Скільки років я намагаюся донести до суспільства одну й ту ж думку. Те, чим ми незадоволені – це не лише президент. Це і депутати, і міністри, і місцеві чиновники, і головні лікарі в лікарнях, і навіть слюсарі з ЖЕКу. І всі ці люди – частина нашого суспільства, кров від крові, плоть від плоті народні.
І ніколи рівень політиків і чиновників не буде вищим за рівень моралі й цінностей самого суспільства.
Якщо в країні діють демократичні інститути хоча б на мінімальному рівні, то влада завжди буде дзеркальним відображенням суспільства. Так що не в чиновниках проблема, а в самому суспільстві, яке їх породило…
Але для усвідомлення цієї простої істини необхідно подорослішати і взяти відповідальність за свої дії, за свій вибір. Не керуватися спонтанними емоціями, а нарешті почати думати головою.
Саме інфантильністю пояснюється небажання планувати майбутнє й керувати своїм життям. Ми не хочемо докладати зусиль. Ми сподіваємося, що за нас все вирішать і все зроблять. Саме тому в Україні і немає масштабної мрії та амбіцій.
Але в теперішньому, як і в минулому, – справи не кращі. Маючи тисячолітню історію, ми продовжуємо гратися в «молоду й незрілу» державність. Чого можна від України вимагати? Помилуйте, нам тільки 30 років… Ми не відчуваємо спадковості від Української Народної Республіки, козацтва, Київської Русі. Нам усього лише 30 років, ми ж ще діти :) Нам можна все пробачити…
Але психологічний вік українського суспільства – і того менший. За моїми оцінками – психологічний вік від 10 до 13 років. Хоча деякі експерти дають менше.
У результаті маємо фундаментальну недорозвиненість емоційно-вольової сфери у переважної частини народу.
Емоції мінливі, симпатії спонтанні, пристрасті – ірраціональні. Ще вчорашній герой сьогодні вже може бути скинутий з п'єдесталу і обпльований. Народ так само легко вірить у казки і не хоче вилізати зі своєї «пісочниці», де все – «по приколу». До речі, навіть війна для України не стала потрясінням, яке привело б до емоційного дорослішання.
Війна – це неприємно. Не треба нам цього. Ми від неї сховаємось, назвемо її антитерористичною операцією. І далі будемо гратися у вибори, реформи, демократію і приватизацію. Хочемо, щоб було весело, а весело – щоб було по-новому! Помаранчеві вже були, біло-блакитні – теж. У шоколаді поплавали – нехай тепер усе буде зелене :) Зате яскраво як…
Вольова сфера теж в Україні кульгає. Ми можемо приймати будь-які закони, рішення, стратегії, довгострокові плани… Але інтерес до них, як у дитини, зникає дуже швидко. Ми не готові дисципліновано їм слідувати, виконувати плани, докладати зусиль. Прийняли, обговорили – награлися. Давайте нам нову іграшку.
Тому, часто, Україні в її сучасному становищі виявляється потрібен зовнішній вихователь і наглядач.
Ось така вона – інфантильність України.