Україні необхідно позбутися синдрому жертви. Перестати страждати, нарікати і скаржитися та, нарешті, взяти відповідальність за свою історію, за сучасне і за майбутнє!
Історичний образ українського народу – це переважно образ жертви.
Здавна ми – жертви татар, ляхів, москалів, жидів, більшовиків, зрадників, підступних ворогів, обставин, змов і, нарешті, важкої долі безталанної... Цими ідеями просякнуте практично все творчість народу, що живе на найродючішій землі в Європі.
Ми культивуємо історичні образи, скаржимося на несправедливість, пам'ятаємо трагедії, оплакуємо загиблих.
Саме схильністю українців до трагічної жертовності пояснюється така популярність Тараса Шевченка, адже він став рупором національного болю, символом національного страждання.
Тужлива мінорна манера пісень Святослава Вакарчука стала запорукою популярності гурту «Океан Ельзи». Ми любимо плакати, у стражданні ми відчуваємо смак життя.
Інший приклад. Йде 7-й рік війни з Росією. Але де ж ті герої, хто здобув перемоги на фронті або здійснив подвиги? Що, подвигів не було? Неправда. Були! Але, схоже, нам не потрібні успіхи, таких героїв не пам'ятаємо. Ми знаємо імена лише тих, хто в полоні, хто страждає, хто за ґратами томиться. Вся країна співчувала Надії Савченко, Олегу Сенцову, а зараз на знамена вже піднімають ув’язненого Стерненка.
Річ у тім, що національне страждання стало культом, самоціллю. Українцям не потрібні успіх і перемога, не потрібні герої, адже що з ними далі робити? Потрібні страждальці. Потрібні трагедії і сльози. Адже значно легше програти, а потім скаржитися.
Саме комплексом жертви зумовлена неймовірна терплячість українського народу. Тут нема чим пишатися! Адже терплячість – це повільне принесення себе в жертву.
Тривалий час я намагався розібратися, звідки взявся і так глибоко засів у національній свідомості українців цей злощасний синдром жертви. Я знайшов відповідь. І тепер можу поділитися з вами.
Синдром жертви українців є компенсаторною реакцією на національний комплекс неповноцінності. Тобто жертовністю ми компенсуємо власну неповноцінність.
Це працює наступним чином. Ми десь всередині переконані, що ми немічні і слабкі. Це комплекс неповноцінності. Але зізнаватися собі в цьому неприємно і боляче. Тому ми обираємо таку програму, в якій ми виявляємося чиєюсь жертвою. З цьомго моменту – відповідальність перекладено, а ми компенсували свою неповноцінність. У нашій картинці світу – ми добрі, працьовиті, наймиролюбніші, чесні і добрі на світі, просто ми опинилися жертвою через чиюсь вину. Хто винен? Звісно той, через кого ми опинилися жертвою.
Таким чином, через синдром жертви ми не тільки знаходимо собі виправдання, але й знімаємо з себе будь-яку відповідальність.
Винуватий завжди хтось сторонній, тільки не ми. Винна комуністична окупація, радянське минуле, винні євреї і олігархи, винні корумповані чиновники. Ще МВФ винен у наших цінах на газ. І Вашингтон винен, бо змусив нас відмовитися від ядерної зброї. І Москва винна в тому, що в Україні повільно йдуть реформи – війна ж. А тут ще коронавірус, пандемія, чипізація населення, 5G і Білл Гейтс.
На ролі жертви Україна навіть намагалася побудувати міжнародний імідж. Як жертва Чорнобильської катастрофи, Україна збирала мільярди на будівництво нового укриття над Чорнобильською атомною електростанцією. Вибивати гроші з інших країн доводилося довго і важко.
Пам'ятаю, ще у 2009 році в Брюсселі в Європарламенті проходили заходи, присвячені Україні. Ключовою подією була виставка про Голодомор. Депутати Європарламенту були до болю вражені. Водночас у будівлі Європарламенту була й інша виставка, присвячена Туреччині – з красивими пейзажами, усміхненими людьми, великими заводами і яскравими містами. Виставка проходила під гаслом «Туреччина збагатить Європу».
З початком війни на Сході, Україна намагалася побудувати імідж європейської страждалиці, яка стримує російську загрозу, що нависла над Європою. Під цим соусом у Євросоюзу буквально випросили безвіз для українців і продовжуємо просити міжнародної допомоги. Ми викручуємо руки Міжнародному валютному фонду, отримуємо різні гранти, технічну допомогу.
Роль жертви – це витончена форма споживання уваги. Ще з дитинства ми знаємо, що якщо ми хочемо батьківської турботи і уваги, то необхідно захворіти. Треба стати як Карлсон – «найхворішою людиною у світі».
Я наполягаю на тому, що саме свідомість визначає нашу дійсність. Якщо ми відчуваємо себе жертвами, то так і буде. Але варто лише змінити точку зору і ракурс, як Тарас Шевченко стає символом успіху – людиною, яка зробила себе сама і досягла визнання завдяки своїм талантам. Голодомор стає трагедією, яка, проте, не змогла знищити український народ, його культуру і ідентичність. Ми вистояли, тому що ми – сильніші. Як писав Павло Тичина: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була» – відчуваєте життєствердну ноту?
Варто лише змінити точку зору, як СРСР з московського окупанта перетворюється на імперію, якою багато в чому керували саме українці. А в нинішній війні з Росією Україна виявляється не жертвою, а силою, яка має найбоєздатнішу армію в Європі. Адже Україна має досвід ведення реальних бойових дій і здатна зупинити московські армади.
Водночас відмовитися від синдрому жертви надзвичайно складно, адже тоді необхідно взяти відповідальність за свою долю на себе. Доведеться визнати, що причина наших невдач – ми самі. Що причина розваленої економіки – ми самі. Що наша влада – відображення нас самих. Що наша корупція – це не наслідок окупації України інопланетянами, а наша найбільш сокровенна сутність, корупція стала національною ідеєю. Що дороги у нас погані, тому що ми багато крадемо і погано працюємо. А ще, доведеться визнати, що ми не хочемо змінюватися. Ми хочемо скаржитися, і щоб нам усі були винні. Що ж, нас можуть до пори до часу жаліти. Але ми нікому не потрібні, це пора усвідомити. Адже слабкі жертви – нікому не цікаві. Хіба що в ролі здобичі.
Синдром жертви тісно пов'язаний із безперспективністю. Саме тому Україна не стратегує своє майбутнє, не будує амбітних планів і не мріє.
Справа в тому, що жертва ніколи не живе майбутнім, воно їй не потрібне. Жертва живе стражданнями минулого або теперішнього, нескінченно переживаючи свій біль і оплакуючи несправедливість. Жертва перебуває в полоні суєти, буденності. Про це свідчить хоча б те, що суспільний резонанс у ЗМІ від будь-якої «зради» сильніший, ніж від «перемоги». Увага спрямована на минуле, вже пережите, замість того щоб обговорювати майбутнє і будувати плани.
Роль жертви – це прояв повної психічної інфантильності. Це повна безвідповідальність, споживацтво і ретроспективність.
Якщо ж українці, як народ, хочуть мати майбутнє, то доведеться змінюватися.
Вперше про національний синдром жертви я написав 10 років тому. За цей час багато українців і лідерів думок уже усвідомили цю проблему, почали змінювати точку зору і сприйняття подій, культивувати позитивне і життєствердне світогляд. Але роботи ще багато.
Психологи довели, що роль жертви є результатом добровільного вибору. Сила духу дозволяє обрати іншу роль – господаря долі, творця, відчути себе сильнішими за всі історичні обставини.
До речі, на початку 20 століття, у часи Української народної республіки гімн України пропонували виконувати інакше, трохи змінивши слова – «Вже воскресла Україна і слава і воля, вже нам браття українці посміхнулась доля».
Подумайте над цим.