Україна хвора на комплекс меншовартості. Я хочу, щоб ми нарешті усвідомили всю його згубність. Інакше ми й далі будемо постійно шукати покровителів і озиратися на сильних світу цього!
Вперше про національний комплекс неповноцінності українців я написав 10 років тому, у далекому 2011 році. Мене щиро дратувало, що ми не можемо самостійно визначати свої інтереси, формувати своє майбутнє, натомість плазуємо перед іноземними партнерами.
Хто ж тоді знав, що через кілька років, уже у 2014 році українці почнуть запрошувати до себе в уряд іноземців? Із Грузії, Литви, Сполучених Штатів Америки… Самі, значить, ми не здатні навести порядок у своїй країні, тому потрібні нам чужинці…
Щось подібне вже було на наших землях приблизно тисячу років тому. Процитую «Повість минулих літ»: «Земля наша велика і багата, а порядку в ній немає. Приходьте княжити і володіти нами» – так, нібито, згідно з літописом наші предки закликали варягів правити Руссю.
Як же треба не поважати себе, не цінувати себе, щоб відмовитися від самостійності і вклонятися перед усім іноземним?
Я не знаю, звідки взявся у нашій колективній свідомості комплекс меншовартості. Ймовірно, він зародився в свідомості ще за часів Київської Русі, адже цар сидів у Царграді, тобто Константинополі, а в Києві – тільки Великий Князь. І мода у нас була з Візантії, і архітектура, і релігія – все було заморським.
Пізніше, незважаючи на те, що Русь була розвиненішою, вона інтегрувалася у Велике Князівство Литовське на другорядних ролях.
І пішло–поїхало. Славне наше козацтво постійно шукало сильнішого союзника. Щоб воювати з ляхами, заручалися підтримкою кримського хана. Щоб бити москалів, закликали на допомогу поляків. То нам шведи потрібні на допомогу, то німці.
На мій погляд, колективний комплекс неповноцінності посилився, коли у нас відібрали право називатися Руссю, навісивши ярлик Малоросії і околиці. Хоча ще за гетьмана Виговського в середині XVII століття ми називали себе "Великим князівством Руським".
У попередніх публікаціях я вже згадував Українську Центральну Раду, яка в 1917 році ніяк не могла наважитися проголосити державну незалежність адже ми самі – немічні, неспроможні. Українська Народна Республіка бачила себе у складі Російської держави. Аналогічно, але вже пізніше, Гетьман Скоропадський повністю спирався на силу Німеччини, також залишаючись залежним і несамостійним.
Зараз мало що змінилося. Ми шукаємо підтримки у сильних світу сього. Ще недавно присягали на вірність Кремлю і випрошували гроші. Зараз – улесливо заглядаємо в очі Брюсселю і випрошуємо кредити у МВФ. Наша українська політика прямо залежить від того, що скажуть у Парижі та Берліні, чи надасть допомогу Вашингтон.
Ми намагаємося наслідувати європейські стандарти без розуміння їх суті. Ми погоджуємося з вказівками з-за кордону, навіть якщо вони не відповідають нашим інтересам.
Ще один приклад. Мабуть, ви бачили на багатьох українських державних установах прапор Євросоюзу. Вас нічого не насторожує?
Не маю нічого проти євроінтеграції, але спробую пояснити. Україна – незалежна і самостійна держава. Європейський Союз – це наддержавне політичне і економічне об'єднання зі своїми столицями, валютою, прапором і символікою. Україна до Європейського Союзу на сьогодні не має жодного прямого відношення.
То чому ж ми вішаємо поруч зі своїм прапором – прапор ЄС, який до нас не має жодного стосунку? А я вам відповім – приблизно з тієї ж причини, з якої хлопці в селі на свій старий велосипед прикручують значок від Мерседеса.
Якби була моя воля, я б спочатку добився вступу України до Євросоюзу, а потім гордо підняв би в Києві прапор Євросоюзу. І ще одна поправка. Будь моя воля, то не Україна просилася б до ЄС, а Брюссель запрошував би Україну.
Ви можете зі мною не погодитися, мовляв, немає у нас ніякого комплексу неповноцінності, а Україні дійсно чогось не вистачає, є просто об'єктивна реальність. Але я наведу ще один приклад, як спрацьовує цей комплекс неповноцінності.
Навіть коли ми сильні, коли у нас всього вдосталь, комплекс неповноцінності не дозволяє нам прийняти цю роль, відчути себе самодостатніми і сильними. Ми з радістю відмовляємося від усього, обмінюємо все на дріб’язок, лише б наша реальність відповідала нашим відчуттям. Раз вже ми відчуваємо себе слабкими, то треба такими і бути!
Маючи тисячолітню історію, Україна почала обчислення державності з 1991 року, тому дуже часто звучать тези про те, що Україна – «молода і ще недосвідчена держава»…Саме через комплекс неповноцінності Україна відмовилася від третього у світі за розміром ядерного арсеналу. Навіть коли він нам дістався, ми відхрестилися від нього. Адже ми надто слабкі, щоб обслуговувати таку зброю.
До речі, вираз «Немає пророка у своїй вітчизні» також свідчить про найглибший комплекс неповноцінності. Адже що означає ця приказка? Що «свій» бути розумним не може, нічого вартого у нас не з’явиться. Ось якщо хтось чужий скаже – тоді так, є сенс дослухатися. Саме через цей комплекс багато геніальних вітчизняних учених, винахідників, інноваторів і пророків не отримують підтримки і змушені виїжджати з України. Саме суспільство не вірить, що може народити щось дійсно варте. А даремно.
Мені доводиться багато говорити про комплекс меншовартості не для того, щоб вас засмутити чи образити. А для того, щоб ви, громадяни, політики, громадські діячі, почали його відслідковувати і від нього позбуватися. Якщо ви берете український продукт, але сумніваєтеся в його якості, віддаючи перевагу іноземному – задумайтеся, чому так?
Якщо ви розміщуєте у Фейсбуці цитату якогось іноземного авторитета, хоча багато аналогічних думок висловлювали українці, то чому так?
Якщо українці пропонують інновацію, якийсь яскравий проект чи ідею, то давайте їх підтримаємо зараз, не чекаючи, поки вони поїдуть за кордон і запропонують нам же цю ідею з-за океану.
Іноземне – не значить краще. Своє – не значить погане.
Давайте не будемо сліпо копіювати зарубіжні зразки реформ, політики, законів - давайте нарешті починати думати своєю головою. Пора вже визначити наші національні інтереси і почати їх захищати та просувати. Пора вже позбутися комплексу «молодшого брата», «молодої і недосвідченої країни».
Для того, щоб звільнитися від комплексу неповноцінності, необхідна справжня модернізація національного характеру українців. Вона може зайняти роки, але без цього – ніяк.
Лише повіривши в себе, ставши самодостатніми в мисленні та свідомості, ми нарешті подорослішаємо і почнемо жити власним життям.
Україно! Пора дорослішати!