Щоб побудувати процвітаючу Україну майбутнього, нам потрібні не реформатори, а психотерапевти. Реальність є відображенням нашої колективної свідомості.
Якщо хочеш змінити своє життя – спочатку зміни самого себе. Здавалося б, це вже широко відома істина, яку практикують мільйони людей по всьому світу.
Але я вас здивую. Це правило справедливе не лише для особистого життя людини, але й для великих колективів, компаній і навіть цілих народів! Корені багатьох проблем як людини, так і цілих країн лежать у галузі психології. Я дивуюся, що досі колективній психології приділяється недостатньо уваги.
Вже 30 років ми намагаємося і сподіваємося на зміни в Україні. Ми випробували різних політиків, різні реформи, різні податки, різні ідеї. Але навряд чи ми досягли бажаного результату. Життя в Україні для багатьох усе так само нестерпне. Люди тікають з країни.
Хіба не дурість сподіватися, що зміниться наше життя, якщо ми самі не бажаємо змінюватися?
У попередніх блогах я писав про важливість і значення мрії для народу, щоб задати вектор і надати прискорення розвитку країни. Однак, однієї лише мрії мало. Ми ще й самі повинні бути готові до успіху і до активних дій.
Якщо ми не докладаємо зусиль для досягнення мрії, то під лежачий камінь вода не тектиме. Якщо ми самі негарні, то наївно сподіватися на перемогу в конкурсі краси. І якщо ми пропустили все навчання, то чи можемо ми називатися фахівцями?
Мабуть, ви помічали, що Сполученим Штатам Америки не вдалося побудувати демократичні суспільства в Іраку, Афганістані, Лівії, навіть попри військовий контроль над цими країнами. Жодні інвестиції і технології не дозволили в цих країнах прищепити елементи західної цивілізації. І справа зовсім не в дорогах, грошах чи законах. Справа – в рівні свідомості людей.
Повертаючись до України, особливо «обдаровані» реформатори часто пропонували не винаходити велосипед, а просто скопіювати закони у розвинених країнах. Адже у них працює! У них – так, у нас – ні. У нас це буде перекручено і використано на шкоду країні.
Звернуся до аналогії. Візьмемо комп'ютер. Вам очевидно, що для досконалого софту і програмного забезпечення необхідно ще й круте «залізо» – техніка з високими показниками продуктивності. Ви не зможете запустити новітню гру на застарілому слабкому комп'ютері. Справедлива і зворотна залежність – візьміть суперсучасний комп'ютер, але запустіть на ньому стару програму, і результати вас дуже розчарують.
Україна – європейська країна. Але цього недостатньо, щоб копіювати сюди закони і правила з інших європейських країн. Наше суспільство просто не потягне таке програмне забезпечення. Проблема – у колективній прошивці, колективному психологічному портреті українського суспільства.
Майже 20 років тому я зрозумів цю істину. Реальність є відображенням нашої свідомості. Тому проблеми – не в конституції, законах, податках чи владі. Проблема лежить значно глибше, там, куди практично ніхто ніколи не заглядав в Україні – в психології українців. Я почав копатися і ось, що я виявив.
Є п’ять ключових факторів, які не дають українцям побудувати процвітаючу країну.
Перша проблема – це комплекс неповноцінності. Ми – не віримо самі в себе, не відчуваємо себе самодостатніми. Щоб воювати з москалями, ми брали в союзники ляхів. Щоб бити поляків, ми намагалися заручитися підтримкою кримського хана. Ми постійно намагаємося примкнути до когось сильнішого. У попередніх статтях я згадував метання Української Центральної Ради, яка в 1917 році ніяк не могла проголосити незалежність України, вважаючи себе автономією у складі російської держави. З отриманням державної незалежності нічого не змінилося – ми розривалися між сходом і заходом. Ми досі хворі комплексом неповноцінності, це не дозволяє нам мріяти. Це змушує нас запрошувати в уряд іноземців. Самі ми ж не здатні… Ми неповноцінні…
Друга проблема – це інфантильність, психічна незрілість. Психологічний вік українського народу – це 11-12 років. Ми примхливі, але не беремо жодної відповідальності на себе. Саме з цим і пов'язано те, що ми не мріємо і не плануємо своє майбутнє. Ми хочемо, щоб за нас усе зробили батьки, Євросоюз, МВФ чи чарівник у блакитному вертольоті. Це відображається також і на нашому ставленні до влади – вони повинні прибирати наше сміття, фарбувати наші будинки, безкоштовно давати нам ліки, земельні ділянки, пільги, пенсії. І не дай Боже, щось піде не так! Скандал, істерика, ганьба! Тільки зараз, з децентралізацією місцеві громади почали брати на себе відповідальність і керувати своєю територією. Це вже прогрес.
Третя проблема – синдром жертви. Історичний образ українського народу – це образ страждальця. Здавна ми – жертви татар, ляхів, москалів, більшовиків, зрадників і, нарешті, важкої долі безталанної... Цими ідеями просякнуте практично все творчість нашого народу, що живе на найбагатшій землі в Європі.
Синдром жертви тісно пов'язаний з безперспективністю. Нам не потрібно розвиток і успіх. Жертва ніколи не живе майбутнім, тому що воно їй не потрібно. Жертва живе сьогоднішнім днем, стражданням теперішнього або минулого, нескінченно переживаючи свій біль. Ми оплакуємо, виставляючи свої травми напоказ. Ми прагнемо світового визнання. І якщо ми жертви, то весь світ нам винен. ЄС, МВФ, США – ми просимо нам допомогти, нас підтримати, врятувати нас. От тільки чи потрібна світу Україна-жертва?
Четверта проблема – синдром вивченої безпорадності. Коли наші спроби щось змінити не привели до успіху, ми відмовляємося навіть пробувати далі. Ми розчаровуємося в спробах, опускаємо руки. Зробили революцію – стало гірше. Зробили ще одну – стало ще гірше. Зробили «Революцію гідності» – взагалі почалася війна. Все, більше не хочемо навіть пробувати. Українське прислів'я говорить – «не витрачайте, куме, сили, спускайтеся на дно». Намагатися марно, все одно буде гірше. Треба змиритися, терпіти, якось виживати. Ми стали безпорадними на власному досвіді. І зупиняємо будь-кого, хто намагається протистояти цьому.
П'ята проблема – найважча і фундаментальна. Це відсутність любові в суспільстві. Через психічну незрілість суспільства в Україні спотворені та викривлені самі фундаментальні цінності. Самоствердження, егоїзм, заздрість, злість, агресія, жага домінувати – ніби ми у «войнушки» граємо на дитячому майданчику. Біда в тому, що ми не любимо самі себе. Тому не здатні любити ближнього. Ми не любимо ту роботу, якою займаємося, тому все в країні робиться неякісно – починаючи від видачі довідки в ЖЕКу і укладання асфальту, закінчуючи прийняттям законів і реформами. Ми не любимо сусідів, колег по роботі, випадкових перехожих і тих людей, на кого вплине наша діяльність. Лікарі не люблять пацієнтів. Вчителі не люблять дітей. Депутати не люблять своїх виборців. Ми навчилися разом ненавидіти. Але ми не можемо нічого побудувати без любові. Звідси проблеми низької довіри в суспільстві, токсичного соціального середовища тощо.
Отже, п'ять проблем, які нам доведеться вирішити:
- Комплекс неповноцінності
- Інфантильність
- Синдром жертви
- Вивчена безпорадність
- Дефіцит любові
Усвідомлення проблеми – це перший крок на шляху до її вирішення. Щоб вилікуватися, необхідно спочатку правильно встановити діагноз.
Вперше про цю діагностику проблем я написав у далекому 2010 році у своїй статті на «Українській правді». Скільки років минуло! Скільки ще має минути, щоб ми почали змінюватися?