Ви ж самі знаєте, що є лише два варіанти: або ви, або вас… Але в останньому випадку задоволення не гарантовано. А відсидітися в сторонці не вийде.
Взагалі-то, я маю на увазі суб’єктність України. А ви про що подумали?
Адже очевидно, що якщо ми самі не формуємо свою стратегію, то це хтось зробить за нас. Якщо ми самі не ставимо перед собою амбіційні цілі, то нам залишиться обслуговувати чужі цілі. І якщо не ми самі створюємо свій власний сенс, то нам його нав'яжуть ззовні.
Сучасний світ – це боротьба не тільки економік і держав. Це в першу чергу боротьба ідей і смислів.
Суб'єктом є той, хто створює сенс, стратегію, діє з власного інтересу. Навколо такого суб'єкта, так чи інакше, закручується навколишній світ.
І навпаки, як ми часто називаємо людей, у яких відсутня власна думка? У народі їх називають «овочі».
Аналогічно зі країнами. Якщо у країни немає своїх інтересів, стратегії чи ідеї, вона стає нехай не овочем, але «об'єктом» чужих стратегій, інтересів та ідей.
Бути об'єктом образливо. Ми, українці, часто обурюємося, що якісь там чужі президенти у своїх телефонних переговорах без нашої участі вирішують долю нашого Криму. Ми ображаємося, що наша тарифна політика визначається вимогами Міжнародного валютного фонду. І вже тим більше, ми обурюємося від того, що Угорщина роздає свої паспорти на території України. Росія взагалі розглядає нас як історичне непорозуміння, навіть за державу не вважаючи!
На жаль, Україну давно вважають об'єктом. Нас ділять, продають, висмоктують, реформують, використовують. Часто взагалі не запитуючи нашої думки.
У своїх виступах, публікаціях, а також у своїй книзі «Омріяна Україна», я завжди багато уваги приділяв питанню національної мрії. Саме мрія є суттю національної ідеї – вона повинна визначити, куди ми рухаємося, чого ми хочемо і чому ми всі разом на цій території. Куди пливе наш корабель і який вітер для нас попутний? Або інакше – яку будівлю ми будуємо – хмарочос чи храм? І які матеріали використовувати?
Все дуже просто. Перш за все мрія, за нею йде бачення майбутнього. Потім вже стратегія, тактика, план і дія для досягнення мрії.
Ця послідовність дозволить нам легко відокремити зерна від полови, свої інтереси від нав’язаних ззовні, заявити свої цілі і проявити власні амбіції – загалом, стати суб’єктом, а не об’єктом історичних і геополітичних процесів.
Але поки що, жоден наш президент не був здатний запропонувати ані мрію, ані бачення майбутнього. Я, мабуть, вас здивую, але далі за всіх у цьому питанні просунувся Володимир Зеленський. Його фільм «Слуга народу» виявився для більшої частини населення ілюстрацією мрії. Правда, дуже примітивної та приземленої. Людям продали мрію про «хорошого хлопця», який порядок у країні наведе. Але решта президентів взагалі були імпотентами, працюючи на гаслах «покращення вже сьогодні», «реформи», «ЄС»…
На жаль, ми вже багато століть не плануємо своє майбутнє, ще з часів Київської Русі. Після смерті Великого київського князя Ярослава Мудрого ніхто більше не проявляв мрію і бачення майбутнього Русі. Відповідно, державний розвиток зупинився, настала епоха феодальної роздробленості та безкінечних міжусобиць, які привели Русь до катастрофи.
Століттями пізніше не було стратегії у Богдана Хмельницького, коли в 1648 році він зупинив своє переможне просування на Варшаву і повернувся до Києва. Потім його намовили розпочати визвольну війну, але було вже пізно.
Або ось вам інший приклад – 1917 рік. Центральна Рада ніяк не могла визначитися, в якому статусі бути Українській Народній Республіці – чи то автономією у складі Росії, чи… І лише 22 січня 1918 року Центральна Рада дозріла проголосити державну незалежність Української Народної Республіки. Але було пізно – Харків вже був захоплений більшовиками, а Київ штурмували російські війська Муравйова.
Чи не правда, дивно? У Києві не знали, що робити і куди вести країну. А у більшовиків, тим часом, була мрія, ідея, і вони розглядали Україну як об'єкт своєї експансії.
На жаль, у 1991 році батьки державної незалежності України також не мали цілісного бачення майбутнього. Мріяли про незалежність, але що далі? Ніхто не знав. Політику проголосили мистецтвом компромісів. Тому Україна досі не може визначитися ні з виборчою системою, ні з реформами, ні з економічним курсом.
А в умовах відсутності довгострокової стратегії соціальному організму залишається лише реагувати на мінливі подразники. В нас тикнули палицею – ми скиглимо у відповідь. У цій ситуації ініціатива не за нами, не ми створюємо події. Ми лише на них реагуємо.
Більше того, зусилля на досягнення чогось у такій системі – просто безглузді, марні. Вони призводять лише до розтрати соціальної енергії. Саме тому сьогоднішні реформи можуть скасувати вчорашні реформи. Але потрібно пам'ятати, що післязавтра може знову все змінитися, і вже будуть скасовані сьогоднішні реформи. Подивіться тільки, як нескінченно змінюються назви міністерств і структура виконавчої влади. Тепер розумієте, чому у багатьох політиків і чиновників єдиною виправданою стратегією є «наколядувати сто гривень і втекти». Тому що хотіти більшого – марно.
Національна мрія – це частина мета-наративу, сенсоутворюючого міфу для всієї країни. Коли немає цього «загального», все розпадається на безліч дрібних ідей. Хтось мріє про Україну, де всі говорять лише українською. Хтось мріє про ковбасу по 2.20. Хтось – про мир. Хтось, про «Свободу політв’язням». Хтось про скасування податків. Про посадку корупціонерів, про сексуальну свободу чи фемінітиви в мові.
Як же зібрати докупи це різноманіття ідей і мрій?
Лише загальною картинкою майбутнього – прекрасною, яскравою, амбіційною. Навколо мрії люди можуть згуртуватися, забувши про свої відмінності, сварки, конфлікти. Майбутнє завжди об’ємне, в ньому вистачить місця всім, і кожен потрібен. Майбутнє інклюзивне.
Нам потрібно навчитися творити власне майбутнє. Мріяти амбіційно і яскраво. Інакше нас...