Людина без мрії, як птаха безкрила. Гадити може, а злетіти – ні. Мені здається, що це справедливо і щодо цілих народів і країн. Хіба з Україною не так?
Сьогодні я хочу поговорити про значення і важливість мрії для розвитку цілої країни. Адже саме її так бракувало і досі бракує Україні. Потрібна мрія — амбітне бачення на десятиліття, яке б визначало вектор нашого розвитку, було б сутністю нашого існування.
Мрія — це сенсоутворюючий фактор. Це наша точка призначення. Ви ж пам’ятаєте, що якщо не знаєш, куди пливеш, то жоден вітер не буде попутним.І це якось дивно. Мрія важлива для людини, щоб розуміти, в якому напрямку розвиватися і бути щасливим. Мрія важлива для створення потужної компанії — на її формулювання витрачається багато часу на стратегічних сесіях.
Чому ж у створенні країни не використовується те, що вже довело свою ефективність і в особистому розвитку, і в корпоративному бізнес-секторі?
Саме мрія повинна відповідати на питання — що ми будуємо. Мрія має визначати причину, чому ми всі разом живемо на цій території. Яке майбутнє ми бажаємо для своїх дітей, і яке місце під сонцем хочемо для себе? Мрія і бачення майбутнього — вони повинні бути концептуальною рамкою, в яку вписуються всі реформи, закони і перебудови.
Але, на 30-му році незалежності я з гіркотою констатую — у нас такої мрії, яка б визначала сенс існування України, досі немає. Україна — це система, позбавлена сенсу.
Звернуся до слів президента Леоніда Кучми з 90-х років: «Скажіть мені, яку країну будувати і я буду будувати». Тобто у нього не було бачення майбутнього.
На одній з прес-конференцій президента Порошенка запитали «Яка ваша мрія про Україну?» Він відповів багатослівним беззмістовним пасажем, що його мрія описана в угоді про асоціацію з Євросоюзом.
Розумієте, яка катастрофа? У біблійському розкладі на овець, вовків і пастухів, останні виявилися повними імпотентами — вони не знають, куди вести стадо!
Вам може здаватися, що мрія не потрібна. Що потрібно просто працювати. Потрібно просто платити податки і боротися з корупціонерами. Але я готовий сперечатися. Потрібне бачення майбутнього, заради якого варто працювати, платити податки і боротися з корупцією.
Хочу навести кілька ілюстрацій.
Уявіть двох хлопців. Обидва займаються спортом. Але перший вранці прокидається і починає тренуватися, тому що мріє взяти участь в Олімпіаді і виграти нагороду. А другий — просто займається спортом за графіком, тому що так потрібно для здоров’я. Хто з них буде енергійнішим і щасливішим?
Одна дівчина навчається в університеті, захоплена мріями про відкриття і космос, а друга — просто тому, що потрібно отримати червоний диплом і не розчарувати батьків. У кого будуть кращі успіхи?
У сфері бізнесу теж відомо, що саме мрія і амбітне бачення майбутнього є «морквиною для інвесторів», яка робить бізнес-проект привабливим. Не сухі цифри, розрахунки і показники прибутку, а саме мрія
Одна кампанія будує фантастичний хмарочос, тоді як друга — просто доступне житло. Яка з них буде коштувати дорожче? Про чиї будинки говоритимуть в усьому світі?
Ви, мабуть, пам’ятаєте слова Антуана де Сент-Екзюпері: «Якщо ти хочеш побудувати корабель, не потрібно скликати людей, планувати, ділити роботу, доставати інструменти. Потрібно запалити людей прагненням до безмежного моря. Тоді вони самі побудують корабель».
І, думаючи про Україну в цьому контексті, мені здається, що ми забули про своє «прагнення до безмежного моря», забули, що ми будуємо, втратили креслення корабля. І залишилися ми на суднобудівній верфі, позбавлені сенсу, але з величезними запасами будівельних матеріалів… Якщо ми більше не будуємо корабель, то не дивуйтеся, чому у головного інженера з корабельних матеріалів побудований особистий будинок. Нас більше не об'єднує жоден спільний великий сенс. А отже, кожен сам за себе.
Розумієте, в чому проблема України?
Спільний сенс — хтось його називає національною ідеєю. От ми в Україні все її шукаємо, шукаємо… Проблема лише в тому, що шукають її не там.
Часто національну ідею шукають у минулому. Але минуле — воно суб’єктивне. Воно не об’єднує, а навпаки, часто стає джерелом образ і конфліктів. Чи варто зазначати, що часто родичі мають спільне минуле, спільне коріння, але це ніяк не рятує від сімейних чвар і перегризання горлянок одне одному.
Тож наші спогади про те, що ми «козацького роду» або про «трипільські глечики» нам ніяк не допоможуть. У минулому ми можемо хіба що знайти відповідь на питання — звідки ми прийшли.
Були спроби знайти національну ідею в теперішньому, нібито Україна — житниця Європи або захисниця Європи від здичавілої Росії. Але це теж не дає жодного сенсу нам бути разом. Теперішнє дає нам відповідь на питання ідентифікації — хто ми.
Правильну національну ідею потрібно шукати в майбутньому — куди ми йдемо? До чого прагнемо? Майбутнє задає вектор руху і наповнює теперішнє сенсом. Мрія надихає і об’єднує людей.
Римські правителі мріяли про Велич Риму. Македонський — дійти до краю землі. Чингисхан — завоювати всі землі. Китайські імператори мріяли об’єднати все під небесами, створюючи «Піднебесну імперію».
У сучасному світі нічого не змінилося — мрії правлять людьми. У 1950-ті роки зруйнована війною і ядерними бомбардуваннями Японія ставить планку — завоювати автомобільний ринок Америки. Через 50 років ця мрія здійснилася. Ілон Маск мріє колонізувати Марс. Об’єднані Арабські Емірати мріють побудувати через 100 років своє місто на Марсі.
Мрії привертають увагу, захоплюють. Вони мобілізують людей, ресурси і енергію. І той сильніший, у кого мрія яскравіша, адже це інструмент лідерства.
В Україні ми живемо у справжнісінькому. Ось лише у нас немає бачення цього саду, що і де має рости, в якому кутку і в якій композиції. До того ж ми ще постійно змінюємо садівників. Кожен новий приходить і починає пересаджувати дерева з місця на місце, називаючи це «реформами». Звісно ж, нічого не встигає прижитися, все чахне, помирає. Але новий садівник знову починає все пересаджувати… І так до нескінченності.
Багато років тому я зрозумів, що у мене зовсім немає причин далі залишатися жити в Україні — мене нічого тут не тримає. Любити батьківщину можна і на відстані, тим більше, якщо батьківщина поводиться як сувора мачуха. І вже ніяк не тримає мене в Україні заяви уряду чи президента, що ми колись доженемо Польщу. Мені життя дороге, я хочу жити зараз, а не чекати 20-30 років, поки ми до Польщі дотягнемося. Тому багато хто їде з України.
Але я залишаюся. Як і ви. Мабуть, тому що ми з вами в душі — мрійники. І ми мріємо, що одного дня Україна розквітне. Все тут зміниться. Дороги стануть ідеальними, можливості — безмежними, а влада — мудрою. Чомусь я навіть бачу цю картину, де Україна — потужний глобальний лідер, який подає приклад, веде за собою, торує шлях у майбутнє.
Все може бути, якщо достатньо в це вірити. Можливо, дуже скоро ми відростимо крила і, як птах, нарешті злетимо.
Але це вже тема зовсім іншої розмови…