В школі я не розумів тих, хто порушує дисципліну під час уроку. Навіщо ти тут, якщо не хочеш слухати? Коли я в сьомому класі не хотів вчитись, так мене півроку не бачили в школі. Я брехав, тікав з дому, нікого не слухав з однією метою - зберегти хоча б крихти власної волі, яку хотіли відібрати всі, кому не лінь. Ця воля знаходила реалізацію на вулиці та в іграх - як останніх прихистках свободи.
В сусідньому дворі жив один хлопчина, років на вісім старший від мене. Олександр страждав на ДЦП. Я ніколи в житті з ним не спілкувався, було важко навіть в очі йому дивитись через невимовні жаль, смуток, сором та гнів, що охоплювали мене, коли я бачив його. І, вже коли я не міг терпіти подібне, зустрічаючи його на вулиці, трапилось диво - з цього букету нестерпних почуттів народилось моє співчуття. Тоді мені було десять років, коли вперше звернувся до себе з питанням: що я роблю в цім світі, повному немічі, дурощів, скорбот та інших незгод? Невже я нічого не можу змінити?
І досі я живу з цим питанням. І знову, і знову співчуття, що поселилось в моїм серці, відповідає: я можу бути відповідальним за чужу радість, яка полегшить будь-які страждання! І на цім шляху моїм помічником став образ Вчителя.
Я вмію щось краще за інших - навчу; щось глибше розумію - поясню; не вмію пояснювати - слухатиму; не вмію слухати - я говоритиму. Із праць Сухомлинського, Макаренка, Сковороди, Дьюї мені пощастило пізнати латинську мудрість "Docendo discĭmus" – навчаючи навчаємось.
Однією з найбільших проблем сучасної людини є відкладання життя до кращих часів, точно як саму можливість працювати лише після отримання диплому. Мені це схоже на отруєння німецьким ідеалізмом, який, вочевидь, не притаманний нам. Дух скутий перфекціонізмом. Ми тримаємось за мрії та маємо їх просто відпустити. Цей текст - ні що інше, як моя спроба відпустити власні ідеали. Вигуляти їх серед людей. Гляди ж, комусь сподобається більше, аніж мені.
Виходиш ти з числа Святих рабів:
Всіх пристрасних думок і побажань.
Та, дивування міняючи на сміх,
Стоїш один, без будь яких питань.
Зійшов зі сцени релігій та наук.
І відпустив весь світ на волю.
Добра і Зла Зламав цинічну гру,
Збагнувши силу щирої любові.
Володар став ти власної душі
Пізнавши вибору свого свободу.
Не мусиш ти тепер просить,
Бо ж раб в тобі пізнав подобу Бога.
2013. Якимаха Владислав
Так, пане Сковорода, ви були праві. Все моє життя усіяне красою. Об’єктивно бачити себе і світ можна лише серцем - серце не аналізує, серце грає. Так я опинився в армії, коли почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну. В окопі легше думати про вічне, не заважає страх ні жити, ні вмирати. Нікуди не спішиш, ні про що не забуваєш. Розумієш скільки зайвого в житті. Найстрашніше усвідомлення каже, що в сучасної людини занадто багато вільного часу. І занадто багато нереалізованих, похованих в душі бажань.
Покріпачені душі здобувають на війні Волю. Цікаво спостерігати, як дорослий чоловік, який давно поставив на собі хрест, з нуля вчиться вирізати статуетки з дерева. Інший, похмурий, нелюдимий, вчиться просити помочі, вчиться допомагати людям. Хтось починає за здоров'ям своїм слідкувати. Ми тут, пані та панове, не лише росіян вбиваємо, ми наново вчимося жити. І це нове життя схоже на щастя, адже нічого іншого нам не лишається.
Йдучи шляхом серця ми маємо творити простори свободи, в першу чергу вільні від страхів. Маємо збагнути, що наші нові Січі - це Віра, Надія, Любов та матір їхня, Софія. Не маєте для себе простору свободи? Тісно? Шукайте де не тісно - свою Січ. Немає в цім світі такої? То створіть її власноруч.
Мене хвилює те, що сучасна школа не вчить дітей свободи, не вчить співчувати, не вчить вирішувати конкретні задачі, не вчить чутливості до власних потреб і любові до себе.
Чому такий великий мислитель, як Григорій Сковорода, хоч і вивчається у школі, не впливає ні на долю людей, ні на мислення тих самих учнів і вчителів? Жодні зміни нічого не варті, доки наші діти в руках бюрократизованої школи, якою править донька кґбіста та внучка чекіста, доки найбільші скарби нашої культурної спадщини знецінюються і затираються освітньою програмою. Школа – це драйвер соціальних перетворень. Школа - це прототип цивілізації. Зараз безліч талановитих вчителів не є учасниками освітнього процесу, оскільки дух їхній не здатний працювати в умовах діючої системи освіти. Школа - не місце для бюрократії, а вчитель – не секретар.
Збудую нам освітню Січ. Долучу дітей до вирішення об'єктивних задач науки та інших соціально-побутових проблем. Чи діти не мають права прикрашати світ? Ось де жар! Ось де поклади любові, жаги до звершень, творчості. Що ж виходить, я хочу змусити дітей працювати? Ні, я хочу дати дітям досвід, дати реальні досягнення впливу на життя. Дати резюме замість атестатів. Аби зустрівши свого сусіда з ДЦП, чи літню жінку в руїнах замість хати, вони не думали, що безпорадні перед бідою, а знали, що впливати можна, що у них є сила змінювати світ і дарувати оточуючим радість.
Проектно-орієнтована система освіти на базі міждисциплінарної методології та Теорії складних задач - це майбутнє освіти. Наділяти людей реальними компетенціями з дитинства, а не після школи чи університету - це єдиний спосіб вирватись з кайданів тренду деградації освіти. Саме про ці методи йдеться у книзі Олеся Донія "25 сходинок до суспільного щастя" у розділі "Сходинка 23: Вчись вчитися". Ми вправні, ми мужні, нам доступні всі плани цього Світу. Тож ніщо не заважає нам створити таку систему освіти, яка вивільнить наш дух. Тим паче, що усвідомлення необхідності таких реформ вже прийшло до більшої частини освічених людей.
Уявіть, скільки гарних шкіл можна відкрити в старих, зруйнованих маєтках. Уявіть, скільки любові народної можна вкласти в реставрацію цих пам’яток. Гляди ж , так і руїн не лишиться.