«Заткнись, тварюко!» – саме такою фразою до 5-річної дівчинки зверталася її мама, смикаючи доньку за руку. Ця сцена остаточно утвердила мене в думці, що відсутність любові в суспільстві – це головна проблема України.
Я багато років не дивлюся телевізор. Але пам'ятаю, у далекому 2008 році, в одній з телепередач зустрілися всі владні персони України – Президент, опозиція, прем'єр-міністр, спікер. Кожен розпинався у своїй любові до народу. Але від їхніх слів тхнуло неприхованим лицемірством, яке викликало у глядачів відразу і провокувало у відповідь прокльони з нецензурною лайкою.
От тоді я й задумався – чи можуть політики поводитися інакше? Чи можуть вони щиро любити народ, якщо взагалі нікого любити не вміють? Їх ніхто цьому не навчив! Учителів не було – в українському суспільстві відсутня культура любові.
Учителі не люблять дітей, а учні відповідають насмішками педагогам. Виробники товарів зазвичай не люблять тих, для кого вони ці товари роблять. Банки знущаються над боржниками, водії з презирством ставляться до пішоходів, лікарі та фармацевти заробляють гроші на хворих... Навіть вахтер може знущатися з вас, отримуючи задоволення від того, що він вам щось забороняє. І коли хам паркує свій джип на зеленій галявині – він проявляє свою нелюбов до суспільства. Так само, як і будь-хто інший, хто кидає сміття повз урну або залишає його після себе в лісі. Цей список можна продовжувати до безкінечності, а приклади можна знайти ледь не в кожній сфері нашого життя. Усе свідчить про те, що в суспільстві домінує масова культура егоїзму, споживацтва, самоствердження та ненависті.
Так, саме ненависті. Ми, українці, навчилися добре ненавидіти – політиків або сусідів за стінкою, чиновників або геїв, хабарників або жінок за кермом, податківців, євреїв, буржуїв і взагалі – усіх навколо.
Але, насправді, ми ненавидимо в першу чергу самих себе. За те, що незадоволені своїм життям, за те, що втратили або не реалізували себе, за свої комплекси, слабкості, долю, історію і країну, зрештою, за мізерність своїх прагнень і цілей.
Ми можемо дати ближньому лише те, що маємо самі. Спочатку ми не любимо себе, і лише потім ця нелюбов поширюється на всіх і на все навколо нас. Вона знаходить свої численні проекції у взаєминах, у соціальній роз'єднаності, взаємній підозрілості, хамстві, егоїзмі, у відсутності довіри, співчуття, поваги та взаємодопомоги, а також у величезній кількості інших соціальних пороків. Першооснова всіх цих явищ – відсутність любові.
Безумовно, я вірю, що мене читає безліч світлих, порядних і люблячих людей. Тим не менш, всі ми з вами – у матриці нелюбові. З нею кожен стикається щодня.
У громадському транспорті, у соціальних мережах, на робочому місці, у палаті лікарні, де 30 років не було ремонту, в кабінеті чиновника або в заторі, пропускаючи кортеж президента. Кожні вибори до органів влади побудовані на ненависті, експерти навіть визнають існування "менеджменту ненависті" як нового напряму політтехнології. Яскравим прикладом тому були останні президентські вибори в Україні.
Зрештою, якщо ви ще не знали, до всіх нас переважно ставляться як до бидла, ресурсу, електорату, споживача, "плебсу". Ніякої любові!
Біда в тому, що без любові в суспільстві гине мораль, емпатія, довіра і співпраця. Неможливо побудувати щастя, досягти прекрасного майбутнього. Суспільство ненависті не здатне виховати політиків, які люблять народ. Яким би не було зерно прогресивної ідеї – воно не проросте на такому соціальному ґрунті.
Людина, яка піднімається з такого суспільства на сходинки влади, не вміє любити своїх підлеглих, колег, громадян, свою країну, народ. Правий був Михайло Туган-Барановський: "Політика ніколи не може бути вище за рівень культури". Отже, суспільство без культури любові не здатне виховати "люблячого політика".
Жодна демократія, жодна нова економічна теорія чи реформаторський проєкт не здатні виправити ситуацію в країні. Демократія призводить до того, що влада щоразу виявляється плоть від плоті, кров від крові – народною, відображає, наче у дзеркалі, рівень суспільної моралі.
Так, трапляються хороші політики і чиновники, які люблять свою справу та навіть намагаються щось змінити. Але їхні зусилля тонуть у загальній системі. Так само часто трапляються чудові люди, які з любов'ю вчать дітей, лікують хворих, кладуть асфальт і висаджують квіти на клумбах. Але це скоріше виняток, ніж правило.
Сьогодні нам найбільше не вистачає Любові – кожному з нас, суспільству і Україні. Хоча цінність Любові давно відома, сучасність її втратила, знецінила, піддала забуттю. І жодні концепції толерантності й взаємоповаги не можуть її замінити.
Любов необхідна в усіх сферах життя, а не тільки як міжстатеве явище, батьківське почуття до дітей чи патріотизм. З любов'ю треба сіяти зерно в землю, з любов'ю – будувати будинки, з любов'ю – винаходити ліки, класти асфальт, приймати відвідувачів у кол-центрі, планувати маршрути громадського транспорту, послуги для громадян, проєкти законів і навіть здійснювати фінансове регулювання.
Любов потребує нового світського переосмислення. Необхідно навчитися заново любити одне одного – усвідомлено, безумовно, безпричинно і безкорисливо. Не говорити про Любов, а діяти з любов'ю у всіх сферах суспільного життя. Тоді зміниться сама якість стосунків у суспільстві.
Проте мало навчитися любити ближнього. Як я вже казав, людина може дати іншому лише те, що має сама. Тому, насамперед, необхідно навчитися любити себе.
І тут ми стикаємося з великою проблемою, тому що нас ніхто не вчив любити себе! Нам говорили, що «я – остання буква в алфавіті» і вчили жити зі словом «треба і повинен». Тому в суспільстві домінує або жертовність, або споживацький егоцентризм замість любові до себе. Чимало людей женуться за тим, що їм не потрібно, гублячи життя. Замість щастя й гармонії обирають самоствердження і споживацтво. Егоїзм став масовою культурою.
Далеко не кожен сьогодні розуміє, що справжня любов до себе і егоїзм – це дві протилежності. Якщо перша свідчить про психічну зрілість людини, то егоїзм – навпаки.
Національна трагедія України полягає в тому, що нею керують психічно незрілі особистості. Вони рвуться до влади не для перетворення країни, а для самоствердження і егоїстичного споживання – купівлі чергового золотого годинника, мерседеса чи будинку під Києвом. Нахапати на рахунок у банку й утекти. Мотиви особистого виживання ціною принесення навіть усієї країни в жертву поки що переважають у можновладців. Саме тому політика вважається найприбутковішим бізнесом, а на передвиборчі кампанії грошей ніхто не шкодує.
Але якщо ми хочемо змінити країну і суспільство, якщо ми хочемо вирішити проблеми, зумовлені сучасним менталітетом, то насамперед необхідно змінити мислення, масову свідомість. Необхідно навчитися любити себе і любити ближнього, жити й діяти на основі любові – це буде фундаментальною зміною свідомості.
Можна сперечатися з кожним моїм словом, можна далі таврувати владу, вимагати реформ, лаяти корупціонерів і співати пісні про свободу і права людини, але Україні сьогодні потрібно зовсім не це.
Якщо в серцях порожнеча, то всі досконалі концепції і закони будуть мертвими і нічого не вартими.
Наступна революція, яка потрібна Україні, буде робитися не на площах. Її місце – в головах і серцях.
Кожному з нас час знову навчитися любити. Думати не лише про себе, а й про ближнього, про сусідів, суспільство, про своє місто і так далі.
Все починається з кожного з нас. Просто посміхнутися, просто поступитися місцем, просто допомогти, просто не смітити, просто не паркувати машину на газоні, просто робити свою роботу з душею, а не абияк... Усе це дуже просто, але наслідки – глобальні.
Я вірю, що рано чи пізно зміни торкнуться всіх сфер життя – під'їзди і вулиці стануть чистішими, маршрутки комфортними, товари – якісними, продавці – привітними, депутати – чеснішими, а держава і суспільство – дружнішими одне до одного.
От тоді вже точно відпаде необхідність протестувати на Майданах, адже жити в Україні стане приємно, комфортно і радісно.