«Потрібно по краплі вичавлювати з себе раба» – ця фраза Чехова стала дуже модною в інтелектуальних колах на пострадянському просторі. Всі проблеми списують на якусь «рабську ментальність». Але все не так просто.
На мою власну думку, величезною проблемою України є те, що 98% нашого населення страждає «синдромом вивченої безпорадності». Навіть я часто його відчуваю і намагаюся з ним боротися.
Його суть полягає в масовому соціальному песимізмі, при якому суспільство не робить спроб для поліпшення ситуації, навіть якщо і має таку можливість. Одним словом, мовчить і терпить. Розвивається цей синдром на основі попереднього негативного досвіду, невдалих спроб і безплідних дій. Цей синдром характеризується пасивністю, відмовою від дій, втратою відчуття свободи і контролю над ситуацією, зневірою у власних силах і позитивних змінах.
Поясню на прикладі.
Припустимо, у магазині вам продали прострочений товар, але ви просто мовчки його викидаєте, розчаровано зітхнувши. А не йдете сваритися в магазин, не пишете скарги у служби захисту прав споживачів.
Тому що, як кажуть, «Це нічого не дасть».
Інший приклад. У вас у дворі, прямо на місці дитячого майданчика починають будувати багатоповерховий будинок, тому що депутати виділили землю черговому забудовнику. Але ви не протестуєте. Адже ви знаєте «що кругом мафія, у забудовників гроші, вони купили всіх депутатів. Та й батогом обуха не переб’єш».
Або, не дай Бог, ви потрапляєте до лікарні. А там умови – як у концтаборі. Стіни осипаються, ліків немає, харчування жахливе, адже всі гроші на утримання лікарні вкрадені. Але ви вирішуєте перетерпіти, якось це пережити, не скаржитися, не обурюватися. «Якщо висовуватися і висловлювати невдоволення, то може стати ще гірше. Та й що, мені хіба більше за всіх треба?»
Подібних ситуацій мільйони! І в кожній з них людина замість дії обирає смирення, терпіння і мовчання. Адже зусилля не дадуть бажаного результату і нічого не змінять. А от ініціатива у нас – буде покарана. Тому можуть ще по шапці надавати і стане ще гірше…
Квінтесенцією української національної вивченої безпорадності стала приказка «Не тратьте, куме, сили – спускайтесь на дно».
Вперше синдром вивченої безпорадності описав у 1967 році американський дослідник Мартін Селігман. Він проводив дуже цікаві експерименти на собаках. Дослідів було багато, але я вам коротко нагадаю лише один.
Було дві клітки з металевою підлогою.
У першій клітці помістили собак. І періодично звучав огидний сигнал, після якого на металеву підлогу подавали несильний, але відчутний для собак розряд струму. Собакам було дуже неприємно, що їх б’ють струмом. Вони метушилися по клітці, кидалися одна на одну, але ніяк не могли уникнути удару струмом. Так тривало деякий час.
У другій клітці помістили другу групу собак. Їх лише кілька разів вдарили електричним струмом. Потім обидві клітки розкрилися, і у собак з'явилася можливість втекти, що відразу ж і зробили собаки з другої клітки.
Навпаки, собаки з першої клітки, яких уже деякий час привчали до ударів струмом, змирилися зі своїм стражданням. Вони могли легко вистрибнути з клітки, але навіть не намагалися це зробити. Вони забивалися в кут, лягали на підлогу, жалібно скиглили, але покірно продовжували терпіти удари електричним струмом.
Так, у першої групи собак сформувалася вивчена безпорадність. Собаки змирилися з тим, що вони не можуть нічого змінити. І навіть перестали робити спроби.
Бідолашні собаки, чи не так? Але саме вони відкрили і показали нам те, що відбувається з людьми в суспільстві.
На жаль, в Україні сформувалася стійка пам’ять про негативний соціальний досвід. Що зусилля не приводять до результату. Що може стати ще гірше, тому краще перетерпіти. Що якщо боротися і намагатися щось змінити, то можна накликати на себе гнів. На основі попереднього досвіду формується безпорадність. З нею втрачається свобода, адже людина, ціле суспільство і народ у власній свідомості більше не можуть нічого змінити. Як я вже писав, втрачається віра у власні сили, зникає відчуття контролю над ситуацією, розвивається пасивність, апатія.
Саме тому українці не контролюють витрачання бюджетних коштів, які формуються з їхніх же податків.
Саме тому українці все рідше ходять на вибори. Адже мудрість говорить «голосуй не голосуй, все одно отримаєш…» Самі знаєте що. Народний гумор якнайкраще виражає відчуття вивченої колективної безпорадності.
Ба більше, боротьба за зміни може все погіршити. Так вважають в Україні чимало людей. «Революція на граніті» 1990 року, яка прискорила здобуття Незалежності України, призвела в підсумку до катастрофічного погіршення життя. За що боролися, на те й напоролися. «Помаранчева революція» зруйнувала стабільність, і стало гірше. А «Революція гідності» взагалі стала каталізатором кризи, призвела до втрати територій і війни. Чимало людей так думає. За 30 років «державотворення» сформувалася доволі масова думка, що краще терпіти, не висовуватися і мовчати у ганчірочку. Адже за терпіння дає Бог спасіння!
Помічаєте, які ідеї читаються в наших «крилатих висловах»?
Саме синдромом вивченої безпорадності пояснюються високі очікування месії, героя, політика-рятівника, який прийде і враз врятує Україну і вирішить усі проблеми.
Саме синдром вивченої безпорадності визначає колосальну прірву між владою і громадянами, як між всемогутніми володарями і холопами. При цьому, таку «владу» може демонструвати навіть вахтер, секретар або медсестра, які своєю волею можуть ощасливити або відкинути.
Що ще важливо усвідомити: вивчена безпорадність призводить до колективної депресії, прокрастинації, псевдоактивності і зміщення цілей. Саме вивчена безпорадність призводить до зростання агресії.
Що ще важливо усвідомити: вивчена безпорадність призводить до колективної депресії, прокрастинації, псевдоактивності і зміщення цілей. Саме вивчена безпорадність призводить до зростання агресії.
Пам’ятаєте, я казав про собак в експерименті Селігмана. Змирившись з ударами струму, але страждаючи від болю, вони кидалися одна на одну, щоб помститися за біль і хоч якось компенсувати своє страждання. Люди аналогічно проявляють агресію до ближнього, створюючи абсолютно нестерпні умови в суспільстві. Хамство, злоба, ненависть, приниження, хейтерство і багато іншого…
Яскравою ілюстрацією того, до чого може призвести вивчена безпорадність, є твір Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», який усі ми вивчали у школі. Головний герой твору – Чіпка – чесний, працьовитий, добрий… Але всі його спроби налагодити життя щоразу призводять до втрат і несправедливих страждань. У результаті, він озлоблюється, перетворюється на грабіжника, вбивцю, настає етап дегуманізації…
Що ж робити?
По-перше, необхідно якомога частіше фіксувати і викривати вивчену безпорадність у своїх думках, діях, соціальних і політичних явищах.
По-друге, усьому суспільству необхідно заново вчитися успіху. Не ставити відразу грандіозні і дуже далекі цілі, а починати з малого. Ставити просту, досяжну мету і насолоджуватися тим, що у нас виходить її досягати.
От, нещодавно, громадянин Данії показово помив брудний залізничний вагон Укрзалізниці, чим сколихнув усе українське суспільство.
У Києві є спільнота «Києве Мий» – хлопці ходять і самі миють тротуари, підземні переходи, фасади будівель – наводять чистоту.
Облаштувати сквер, добитися зміни автобусного маршруту на більш зручний, змусити магазин поміняти прострочений товар, зателефонувати на 102 і викликати поліцію, щоб поскаржитися на яму на дорозі.
Треба починати з малого. Тоді й Україна поступово зміниться. І не доведеться десятиліттями вести зарозумілі розмови про «вичавлювання з себе раба».